Рубрики

Сьогодні театр шукає нові простори для реалізації, прагне говорити з глядачем особливою мовою впливу і змушує по-справжньому відчувати життя. Можливо, це й не дивно, але такі істинні відчуття відбуваються поза театральною залою або поза сталою драматичною дією, відсилаючи до вистави- концерту, вистави-променаду тощо. З простором люблять експериментувати і київські театри. Отож, пропонуємо зануритися у мандрівку з найцікавішими з них.

Вистава-променад — це, так би мовити, театральна прогулянка, але під особливим ракурсом. Такі вистави є різновидом імерсивного театру — театру співпереживання та повноцінного занурення глядача у конкретну запропоновану творцями ситуацію, тему, розмову.

Віднедавна на київських вулицях проходить вистава-променад «Час», у якій «головною декорацією є місто з його ландшафтом, рельєфом та дорогами». Режисером і автором сценарію є Поліна Бараніченко, яка створила її разом iз театральною компанією U!zahvati. У цій виставі майже немає акторів (лише невидимі помічники), беруть участь тільки 33 учасники-глядачі й прості люди, які зустрічаються по дорозі. Оці випадкові люди умовно відіграють певні соціальні ролі.

Мандрівка починається на початку пішоходного мосту, що понад Дніпром: адміністратори проекту видають учасникам навушники та інший «реквізит». А далі, уважно слухаючи приємний голос у навушниках (актор Павло Алдошин), ідуть маршрутом.

Не хочеться розкривати, в яких саме місцях відбувається вистава. Необхідно буде подолали площі, спуститися в метро, відвідати парк і ще кілька цікавих місць. Голос, який керує шляхом, звучить у запису, хоча час від часу здавалося, що ось зараз за поворотом чи біля наступної локації можна буде побачити того, кому він належить. І варто зазначити, це чудово, що актор так і не з’явиться, — залишиться таємниця.

Деколи дуже хотілося відповісти на поставлене Голосом у навушниках запитання, але щоразу доводилося зупиняти себе на думці, що на нього просто немає відповіді. Тим часом Голос постійно давав завдання і змушував діяти. Наприклад, усіх просили написати будь-яку думку, яка у голові от просто тут і тепер (папір і олівець, звісно, організатори передбачили, поклавши до виданого «реквізиту»).

А на іншій локації з’явилися конверти, в які учасники поклали записки. Вказавши свої адреси на зворотному боці конверта, всі опустили листи до поштової скриньки, що висіла на дереві. Звісно, ми завжди щось адресуємо собі майбутнім, але так приємно було через кілька днів отримати цього листа, про якого вже й забув. У такому задумі творців вистави ключовим стає поворот до самих себе, який підтверджує бажання — не витрачати власний час і бігти від поганих людей, звільняючи місця для гарного майбутнього.

Важливо, що вистава має ще й терапевтичний ефект. Серед сьогоднішнього спішного способу життя, де ми постійно біжимо, тонемо у купі справ, роботи, домашніх хвилювань, нас раптом вимикають із буденності. І змушують подивитися на звичні вулиці під іншим кутом зору. Завдяки простим речам творці вистави-променаду «Час»ніби повертають нас заклопотаних до нас справжніх, завдяки спогадам про дитинство, про перше кохання, про улюблену музику.

А ще, коли Голос в навушниках мовчав і гарна музика (композитор — Дмитро Саратський) та пісні Сергія Бабкіна притихали, у вухах починала панувати тиша. «У тиші є своя магія, відчуйте її», — пульсувала фраза, почута у навушниках десь між пішохідним мостом та парком Шевченка. Головний герой — темрява

Інший приклад нетрадиційної вистави стосується, навпаки, замкненого приміщення. Вистава «Сліпота»Київського незалежного театру «Мізантроп», за задумом творців (режисер — Ілля Мощицький, композитор — Дмитро Саратський), відбувається за принципами жанру Site spеcific. Цитуючи гуру вищезазначеного напряму Ріхарда Шехнера, уточню, що театр Site specific буває двох видів: енвайронмент (environment — навколишнє середовище); променад (promenade — театр-прогулянка).

«Сліпота» — це, безперечно, environment, де приміщення Port Creative Hub впливає на ідею вистави. Локація, в якій творці оселяють свою історію, розташована на набережній Дніпра у Києві, й добратися туди (Набережно- Хрещатицька,10а) — це вже певна пригода. Потім ще доведеться піднятися старими зовнішніми залізними сходами нагору. А далі ізольоване від зайвих людей і шумів місце разом із глядачем наповнюють темрявою. На додаток особлива умова — перед виставою необхідно здати смартофони, айфони, годинники і всі предмети, що світяться. (Прекрасна ідея, яку можна використовувати для всіх театрів! Дві години без телефонів — це вже концентрація на мистецтві).

Автор роману «Сліпота»Жозе Сарамаго — португальський письменник, нобелівський лауреат. Він описав такий собі апокаліпсис, викликаний епідемією сліпоти. Хворих ізолювали, тримали в жахливих умовах, а коли зрозуміли, що осліпли вже абсолютно всі, почався постапокаліпсис — прилаштування до нового світу. Звісно, тут виникають спогади і про концтабори.

Творці вистави беруть лише першу частину твору: до умовного звільнення сліпих з ізоляції. Насправді, вони використовують мінімум тексту, який трохи прикрашений нецензурною лексикою і місцевими «перлами». У програмці зазначається, що «кияни зможуть відчути, що таке максимальна концентрація сприйняття».

Певною мірою постановники «Сліпоти»прирівнюють задану ситуацію до античної трагедії. І коли з’являється гекзаметр (антична літературна форма), стає ще очевиднішим розмах постановки. А потім охоронці бідних сліпих узагалі починають говорити на біблійський манер, народжуючи страшні асоціації. Найбільш влучна репліка з роману: «Ми були сліпими ще до того, як осліпли», яку говорить один зі сліпих, підсумовуючи справжню трагедію людства, до якого належимо і ми, всі глядачі.

Утім, на жаль, це була лише гарна спроба «вмонтувати»глядача у темряву, щоб людина відчула те, що й сліпі, які перебувають у своєму лазареті й розповідають свої історії. Втім, найбільша хиба цієї вистави, що ототожнення себе з ситуацією не виникає. Рiч у тiм, що в акторів залишається єдина мова впливу — голос. І цей голос має бути гранично щирим і справжнім. Натомість, голоси акторів, які дуже сильно піклуються про правильну вимову слів, таким чином знову запрошують до драматичного театру в поганому розумінні (хоч і без світла!). Зате справжнім ефектом у фіналі такої вистави має бути прозріння кожного глядача, який вийде з темряви і змінить своє життя.

Геніальна поетеса Леся Українка відійшла у вічність 1 серпня 1913 року. Ім’я авторки «Лісової пісні»і багатьох знакових поезій тісно пов’язане з Чернівцями і Буковиною. Про особливості гостин напередодні 105-х роковин Лариси Косач розповів «Україні молодій»директор Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк — поет, заслужений працівник культури України.

Вперше до Чернівців письменниця завітала навесні 1901 року. За понад два місяці там написала кілька поезій. Під час мандрівки містом Леся Українка та Ольга Кобилянська сфотографувалися у фотоательє Яна Кржановського, розташованому на розі нинішніх вулиць А. Кохановського та О. Кобилянської, 16. Оригінал світлини тепер зберігається у Музеї Ольги Кобилянської.

Знайомство Лесі Українки з містом відбулося тоді, коли у Львові, «незважаючи на всякі принади, у п’ятницю (13-го) сіла в Schnellzug (швидкий поїзд) і за шість годин була вже в Чернівцях», — так вона напише у листі до родини Косачів від 28 квітня першого року ХХ століття. У цьому листі письменниця поділилася своїм першим враженням від міста: «…тут і тепло, і гарно. Темп життя багато тихіший, ніж у Львові… Місто не дуже велике, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі. Околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі, Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в’ється собі поміж гаями по широких «зарінках». Вид дуже широкий, як вийти за місто (а се звідси нетрудно)»

Закладка Постоянная ссылка.

Комментарии запрещены.